Мені інколи потрібно відновлення і фіксація на певних моментах.
В чомусь помічається відкат: знову не можу говорити про те, що постійно звучить в моїх думках, в моїй голові, виринає у снах або мареннях.

Це ніби замкнене коло, яке ти вимушений проходити кілька разів на десятиліття, де ти сам собі Овідій та Данте.

Немає нічого гіршого, аніж говорити з текстами. Тексти це постійна незавершеність, це кинутий камінь в чорну прірву, від якої не почуєш ні ехо, ні кіл не побачиш на поверхні, що плавно розходяться.

Ти постійно промовляєш до порожнечі всередині себе. І прислухаєшся, прислухаєшся…

Чим більший віе, тим безглуздіші бесіди. І ти періодично впадаєш у внутрішню мовчанку. Там ніде і нічого. Там все живе такою є мірою, як мертве.

я фіксую цей момент у пам'яті.
дивна закарлючка на папері, твоє ім'я у списку контактів, звук твого голосу і повідомлення взагалі не до того.

Але я відчуваю цю хвилю, яка пробігає по хребту і здригаюсь.

опів на десяту. цокають стрілки. хрустке простирадло.

почуття обрамлені у ніщо - тому на стільки прекрасні. вільні.

надати їм рамок - натягнути ярмо і закрити замок.

тому - не чіпати, не торкатись, пустити берега.

Як відчуваєш так і дихай. Ніби сьогодні ти живеш у вічності світла мільйонів зірок, а завтра тебе розчавлює глуха темрява.

Сьогодні - ти зірка, а завтра - лише її попіл.
Якщо взагалі є завтра. Можливо ми зірки і попіл одночасно.
Тому…

Не обіцяй, не вимагай, не пробачай.
Фіксуй щось у пам'ять.
Це і будеш ти.
Навіть, якщо довкола все стане нічим.

Мені хотілося б пам'ятати тебе лише чудовим.
І не бруднити це ніяким завтра.
Поки що…